Среда, 28-06-2017, 05:37 | Вхід

Новини міста


МІСТО ПАМ’ЯТАТИМЕ СВОГО ГЕРОЯ

«Прости мені, мамо, прости мені, тату,

   Не вернусь я більше до рідної хати…»

Непростий час для України не закінчується. Війна на сході, що прикрита, наче ширмою, абревіатурою з трьох літер – АТО –  підступно відбирає усе живе і неживе. Змітає на своєму шляху тисячі людських життів. І моторошно навіть  думати, на чию посивілу матір, що провела свого сина на військову службу, наступного разу може лягти чорна хустина. Бо вже вдруге й нашу невелику Лохвицю не обминула гірка втрата…

9 червня кілька сотень людей зібралося у Лохвицькому медичному училищі, у закладі, який навчає і виховує своїх студентів у дусі гуманізму та любові до людей. Не дивно, що деякі з молодих медиків у цей випробний для українського народу час опинилися там, де людям найтяжче – у зоні бойових дій. Училище гордиться когортою відважних, які, ставши військовими, виконували функції медпрацівників на передовій. Це Олег Бодаква (1998 рік випуску), Олег Лесик (2004 р. в.), Володимир Лайло (2004 р. в., нині в АТО ), Олександр Тихоненко (2010 р. в.) В’ячеслав Ленда (2014 р. в.). Мар’яна  Тяжкун (2014 р. в.), Оксана Макаренко (2016 р. в., нині в АТО).  

У цьому списку значиться і Олександр Вознюк (2011 р. в.), для якого весна 2017 року стала останньою у його молодому житті…

Олександр народився 12 січня 1992 року. Після закінчення Бодаквянської школи, коли його родина переїхала у Лохвицю, став студентом медичного училища, яке закінчив у 2011 році. В цьому ж році вступив до Сумського педагогічного університету, а після закінчення І курсу виявив бажання скласти контракт на військову службу. У 2014 році перебував у складі 36-ї бригади берегової охорони під час анексії Кримського півострова, але присязі не зрадив.

Молодший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти, командир самохідної 122-міліметрової гаубиці, нагороджений медаллю Української православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України», яку не встиг отримати. Загинув 2 березня 2017 року внаслідок підриву на міні поблизу Маріуполя, відправляючи поранених бійців у військовий шпиталь…

…На мітингу пам’яті Олександра Олеговича Вознюка та на церемонії відкриття меморіальної дошки були присутні його батьки – настоятель храму всіх Святих УПЦ КП протоієрей Георгій (Юрій) Лобачевський та  матінка Світлана, які нині мешкають у Лубнах,  його рідні, духовні наставники, священнослужителі та друзі сім’ї, побратими, товариші по службі та учасники бойових дій в зоні АТО, волонтери, представники трудових колективів органів районної і міської влади, Лохвицького райвійськкомату, громадської організації «Спілка ветеранів Збройних сил України», друзі та однокурсники Саші, колектив студентів та співробітників Лохвицького медичного училища, небайдужі лохвичани та гості міста. Актова зала медичного училища не вмістила всіх людей, котрі прийшли віддати шану Герою, багато з них стояли в коридорі. І вже від початку мітингу-реквієму виявився високопатріотичний настрій присутніх, які відразу підхопили Гімн України у акапельному виконанні народного чоловічого ансамблю «Любисток» районного Будинку культури.

Голова районної ради А.О. Храпаль та заступник голови райдержадміністрації О.О. Єсіков щиро подякували, перш за все, батькам Героя, які гідно виховали його і навчили понад усе любити Батьківщину, та педагогам, які впродовж кількох років навчання у стінах училища, окрім спеціальних дисциплін, також вчили його бути чесним, людяним, справедливим, порядним.  

Простір медичного закладу того дня все більше і більше наповнювався теплими словами і спогадами про Олександра, адже в залі зібралося багато тих, хто добре знав його за життя. Викладачам і товаришам по навчанню він запам’ятався допитливим, відкритим і творчим студентом, з блокнотом у руках, куди записував свої вірші, який любив співати і грати на   ударній установці. Бойовим побратимам – відповідальним, зосередженим, рішучим бійцем, готовим будь-якої миті зі зброєю в руках кинутися на допомогу.

На поминальному зібранні до присутніх звернувся Лохвицький міський голова Віктор Іванович Радько, розпочавши свій виступ питанням, яке за життя ставив Олександр:

– «Что за слово такое – «война»?», – таку назву дав Олександр Вознюк своєму авторському віршу, написаному після загибелі бойового товариша. Та відповідь на це питання він знав. Руїни, біль, тіла вбитих, страх, стрілянина, розриви, вогонь… Знав і не шукав для себе легких шляхів. Відповідь на це питання тепер знаємо і ми. Знаємо і відчуваємо смуток, провину і гордість. Смуток за те, що ніхто не в силах повернути матері сина, а доньці – батька, провину, що положив він свою голову за наше мирне життя, гордість – що є такі сини України – справжні патріоти, і батьки,  які виховали своїх дітей такими.  Тож доки ми живі – житиме й пам'ять про Героя. Олександр Вознюк з меморіальної дошки щодня зустрічатиме і проводжатиме поглядом лохвичан, нагадуватиме кожному з нас, що він віддав своє молоде життя, аби ми жили в мирній квітучій Україні.  Вшанування його пам’яті – це не просто наш святий обов’язок, найперш, це гордість за вірних  синів України,  за справжніх героїв. А Герої ніколи не вмирають! Слава Україні!

«Героям слава!», – у єдиному дружному пориві відповів зал на слова Лохвицького  міського голови.

– Не існує тих слів, які б могли заспокоїти материнське серце. Так трималася, думала, ну, не буду плакати,  – виступаючи, крізь сльози говорила заступник директора з виховної роботи і гуманітарних питань медичного училища Світлана Григорівна Лесик. – Саша навчався у нас 4 роки. Про цього життєлюбного, гарного товариша, гарного студента, гарного друга, гарного батька можна говорити багато. Я хочу, щоб сьогодні присутні переглянули світлини і згадали, яким він був.

По мірі того, як одне фото змінює інше, Світлана Григорівна розповідає, про те, що саме Олександр був капітаном команди КВК, учасником хлоп’ячого вокального колективу. Із задоволенням виступав на всіх культурно-масових заходах. І навіть коли служив, не поривав зв’язків із медичним училищем. А коли приїжджав – завжди читав свої вірші.

«Что за слово такое – война?» – один з його творів, присвячених товаришу Юрію Загребельному, загиблому в АТО 29 жовтня 2014 року так само під Маріуполем. У жовтні минулого року цей вірш було оприлюднено в художньому прочитанні на відео сайтом Міністерства оборони. А всі присутні в залі того дня почули його у виконанні автора Олександра Вознюка, який, наче живий, дивився на них з імпровізованого екрану. Мабуть, зайве говорити, наскільки вразив людей цей відеозапис.

Что за слово такое – “война”?

Что представляет собою она?

Наверное, там, где гибли люди.

Наверное, там, где ломаются судьбы.

Там, где разруха и множество боли.

Там, где сражались за право на волю.

Там всюду руины и множество боли.

Там множество тел неизвестных на поле.

Там всюду стрельба, разрывы, огонь.

Там всюду лишь страх, там всюду лишь боль.

Там крепко сжимают в руках автомат.

Там слышен свист пуль, разрывы гранат,

И везде горит земля.

Плачет  Родина моя.

Здесь я родился, здесь я живу,

Если придется, то здесь и умру.

Но буду стоять, но буду сражаться.

Пусть лучше умру, чем попросту сдаться.

Цена всему этому – слезы и боль.

Прольются те слезы из неба рекой,

Из маминых глаз и отцовской души.

Они нас ведь ждут, а мы здесь, на войне.

Но все мы вернемся когда-то домой.

Там встретит нас мама словами: “Живой…”

И всех тех ребят, что с нами там были,

Мы помним о вас, мы вас не забыли.

Мы жизни свои не напрасно отдали –

За чистое небо мы все там сражались.

За правду и веру, за наших детей,

За пролитые слезы отцов, матерей.

За вами мы плачем, за вами скорбим,

И больше войне здесь мы быть не дадим!

І далі Світлана Григорівна розповідає:

– Коли ми були на похованні Саші у Лубнах, у небі над його труною з’явилася хмарина у вигляді пір’їни. І я думаю, що це було знаково…

Світлина із зображенням духовного ангельського символу справила на присутніх приголомшливе враження, так само як і відеозапис вірша, написаного Олександром ще в 2014  році в Криму. Чому тоді його душа зронила ці пророчі рядки, – про це відомо, певно, тільки Всевишньому…

 Не спи, моя рідна земля,

Прокинься, моя Україно,

Бо всі ми велика сім’я

І любим свою Батьківщину.

Карпатські долини, гаї і діброви,

Кримські степи, без краю широкі,

Красива природа і добрії люди,

Цього ми не маємо права забути.

Завжди пам’ятай, хто твій батько та мати,

Історію предків своїх маєш знати,

Не зраджуй народу, шануй свою мову

І Гімн український, мов ту колискову,

Що мама співала в дитинстві тобі,

Ти гордо співай, як соловейко пісні.

Люби Батьківщину свою ти завжди,

ЇЇ не цурайся, бо ти син її,

Зі зброєю в серці, з вогнем у руках,

Лечу я до тебе, немов білий птах.

(Саме це чотиристишшя - заповіт написане на меморіальній дошці під портретом Олександра Вознюка).

Пробач мене, мамо, пробач мене тату,

Не вернусь я більше до рідної хати,

Не прийду я більше до рідної доньки,

Не обіймуть мене маленькі долоньки.

Та знай, моя дочко, ким батько твій був,

Та знайте, батьки, що я вас не забув,

Що я не забуду матусині очі,

І всі, що не спала ти довгії ночі,

Пробач мені, тату, що я не сказав,

Як сильно любив я тебе й поважав,

Тобою пишаюсь, тебе поважаю,

Бо кращого батька в житті я цім маю,

Можливо, я більше не вернусь додому,

Але Батьківщину не зраджу ніколи.

Люди слухали ці рядки стоячи…

Щоб віддати останню шану своєму товаришу  у Лохвицю прибули його бойові побратими і друзі. І кожен з них, виступаючи, додав особливі штрихи до його яскравого, але , на жаль, такого короткого життєпису. Так координатор центру допомоги учасникам  АТО  з міста Пологи Запорізького краю Ангеліна Олександрівна Устименко розповіла, що саме у її рідному місті Олександр Вознюк приймав клятву морського піхотинця. В подарунок музею медучилища вона передала годинник, календар та листівки із зображенням Олександра і сказала: «Пам’ятайте, і в Пологах знають вашого Героя!».

Вкарбувалися у свідомість присутніх і слова, сказані командиром дивізіону 36-ї окремої бригади морських піхотинців Володимиром Володимировичем Торшиним:

–Таких людей, каким  был младший сержант Александр Вознюк, в жизни встретиш  нечасто. Он был веселым, компанейським. В то же время – настояним профессионалом. На него всегда можно было положиться. Случилось то, чего никто не ожидал – спасая раненого морского пехотинця он погиб сам. Для всех нас это стало большой трагедией.

Після цих слів командир дивізіону подякував батькам Олександра за виховання сина та передав їм його нагороду: Указом Президента України молодший сержант Олександр Олегович Вознюк нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)…

Тамував чоловічі сльози, коли говорив про свого друга командир взводу 3-ї артилерійської батареї бригади морської піхоти Петро Валентинович Левковський, з яким Олександр Вознюк служив ще з часів  кримських подій:

–Я хочу подякувати батькам за нього, за те, ким він був, і ким став. Вибачте, що ми його не вберегли…

Після цього всі присутні на поминальному мітингу вийшли на вулицю для участі у церемонії відкриття меморіальної дошки. Цю честь було надано командиру дивізіону 36-ї окремої бригади морських піхотинців Володимиру Володимировичу Торшину та земляку Олександра, товаришу по службі, учаснику АТО Дмитру Миколайовичу Литвиненку.

… Мить і злітає синій покрив,  і перед очима присутніх постає зосереджений юнак з поглядом, що западає в самісіньку  душу…

Ще багато добрих слів того дня було сказано про Олександра гостями та мешканцями міста, а з вуст отця Георгія, прозвучала дяка на адресу всіх учасників мітингу-реквієму за те, що прийшли вшанувати світлу пам'ять його сина.

Глибоко проникливими виявилися слова проповіді, виголошеної високопреосвященнійшим Федором, архієпископом Полтавським і Кременчуцьким, який після проведення освячення меморіальної дошки, звернуся до присутніх:

– Нині ми, українці, як і колись, знову виборюємо свою свободу. Свободу, треба цінувати і пам’ятати, що це один з найбільших дарів Божих. І якби не наші воїни-захисники, то сьогодні або лінія фронту проходила б десь тут, або розривалися снаряди, або всі, хто розмовляє українською мовою, або пише вірші, або думає, або любить свою Батьківщину – сиділи б у російських тюрмах. У Росії сидять наші політв’язні, яких тримає як заручників Путін. Говорячи про це, ми маємо усвідомлювати, яку велику роль виконали добровольці, воїни тих перших хвиль мобілізації, і яку велику роль виконують сьогоднішні захисники Батьківщини – наші військовослужбовці, такі ж молоді хлопці, яким був Олександр і яким він відійшов у вічність.

Слухаючи його вірші, слухаючи розповіді про нього,  згадую наші з ним зустрічі, бо волонтерство батька Олександра отця Георгія розпочалося ще з березня 2014 року,  із Криму, коли він, хвилюючись за сина, їхав туди, щоб підтримати, переконатися, що все гаразд.

Сьогодні, слухаючи ці розповіді, знову й знову переконуюся, що Олександр достойний вічності. Бо для Бога не важливо, скільки людина прожила на цій землі – 90 чи 80 років, 30 чи 25. А важливо, якою вона перейде у вічність, бо ми всі тут тимчасові на цій землі. І якщо хтось захоче заперечити цю істину, я думаю, що він цього не зможе зробити, бо аргументів проти цього немає.

Богові цінна душа людини і ті цінності, якими ця душа жила. Любов, жертовність, чесність, порядність, милосердя, чуйність – це ті цінності, які важливі для Бога, але які часто неважливі в житті,  бо в нас тут жадібність до грошей, влади, слави, амбіції, гордість, боротьба на невідомо які цінності. Це те, що характеризує наше суспільство. Яке далеке воно від справжніх людських цінностей! 

Слухаючи розповідь про Олександра, переконуюся, що він мав справжні Божі чесноти і сьогодні через меморіальну дошку, через такі пам’ятні заходи продовжує служити своїй Батьківщині і своєму народові, бо він дає приклад всім нам.       

                               Вікторія  Шрамко,

провідний спеціаліст зі зв’язків з громадськістю виконкому Лохвицької міської ради, член Національної спілки журналістів України