Понедельник, 24-07-2017, 22:42 | Вхід

Новини міста


З трагічної історії міста Лохвиця: розстріляна весна 1942-го

12 травня на крутих погорбах Благодарівки зібралися сотні людей. Вони приїхали звідусіль – з Полтави і Конотопа, Миргорода і Кременчука, та навіть з американських міст Ньпорт і Шарон, аби через 75 років після скоєння фашистами злочину, який є лохвицьким еквівалентом сумнозвісного Бабиного Яру, згадати тих, для кого благодарівські  схили стали вічною братською могилою.

Так, історію світу, країни та навіть життя однієї людини, не можна повернути назад. Але треба пам’ятати трагедії, хоча б заради того, аби ті більше ніколи не повторилися.

Голокост – масове знищення єврейського населення у роки Другої світової війни, коли від рук фашистських окупантів загинуло 4,5 мільйони дорослих та 1,5 мільйони дітей єврейської національності і є тою кривавою сторінкою, пам'ять про яку необхідна, щоб діти у цілому світі ніколи не були жертвами, катами чи байдужими спостерігачами людських страждань. Це треба пам’ятати, про це треба знати…

З початку Другої світової війни німецькі фашисти захопили цілі регіони – Польщу, Білорусію, Україну, де серед місцевого населення проживало чимало осіб єврейської національності. У містах створювалися гетто – ізольовані території, куди силоміць заганялося усе єврейське населення міста і околиць. Трагічні події нацистського геноциду у роки німецько-фашистської окупації не оминули і Лохвицю.

Євреям з осені 1941 року було наказано носити білі нарукавні пов’язки, а потому їх зігнали у два гетто, які розташовувалися в колишніх єврейських кварталах. Гетто №1 – вздовж сучасної вулиці Тупікова, гетто №2 – в центрі міста, складалося з двох єврейських кварталів в районі вулиць Гоголя та Тельмана.

 12 травня 1942 року відбулася кривава подія. На схилах яру в районі Благодарівки гітлерівці і поліцаї здійснили «масову акцію» – в цей день були розстріляні всі євреї лохвицьких гетто…

 Їх – неоплаканих і неоспіваних,  похованих без труни і молитви, позбавлених могили й шани присутні на мітингу-реквіємі, пом’янули хвилиною мовчання…

Зі скорботними промовами до учасників поминального мітингу звернулися перший заступник голови РДА Ольга Папірненко, голова районної ради Анатолій Храпаль, представник єврейської громади Лохвиччини Борис Урецький, представник Конотопської єврейської громади Міла Айзенштадт, директор Полтавської обласної благодійної організації «Полтавський єврейський фонд «Хесед бешт» Світлана Москвітіна, учитель історії Тетяна Карась, самодіяльний поет Євген Уткін,  гості із США Алан Коул та  Аарон Гінзбург, 50 родичів якого поглинув Бабин Яр…

 Лохвицький міський голова Віктор Радько, виступаючи на зібранні, поділився з присутніми спогадами чи не єдиної нині живої очевидиці трагічних подій фашистської окупації. Мешканка міста Лохвиця, а тоді жителька приміської Благодарівки, 95-річна Парасковія Гнатівна Головко, пам’ятає, як з гетто фашисти автомобілями возили людей на примусові роботи. Взимку ті чистили сніг і були як, каже старенька, голі й босі. Лохвичани в захопленому фашистами місті  не забували про тих, хто потрапив у ізоляцію. Мешканці то однієї, то іншої вулиці збирали збіжжя, буряки, картоплю, що в кого було, і везли до чоловіка, двір якого межував з парканом гетто на вул. Тельмана.  Він, ризикуючи життям, перекидав принесений харч через паркан, як тільки ненадовго відволікався поліцай, котрий у тому місці охороняв територію. Та хоч як старалися городяни допомогти нужденним, хоч як ті хотіли вижити, їх спіткала страшна доля. 12 травня 1942 року окупанти з допомогою поліції зігнали їх до автомашин, мотивуючи необхідністю зміни місця проживання. Про те, що їх везуть на розстріл, нещасні здогадалися тільки тоді, як їм наказали вийти з машин у Благодарівці, де біля яру вони побачили фашистів і поліцаїв з кулеметами та  автоматами.

Як розповідає Параска Гнатівна Головко, внизу приречених на смерть примусили роздягатися і підніматися нагору. В цей час по гучномовцю поступив наказ всім працюючим, серед яких була і вона, терміново з’явитися на цегельню. Це і врятувало її від страшних спогадів, які роками переслідували її матір, котру поліцаї під час того жаху, що чинився поблизу їхнього двору, загнали  в хату. Неймовірний, нестерпний людський крик примушував її у безсиллі ховати голову під подушку. Але це не допомагало. Передсмертні  зойки і стогони на горі було чутно через річку навіть у сусідніх Млинах… Знову і знову строчили автоматні черги… Кати розстрілювали беззахисних чоловіків, жінок, стариків, а  немовлят вони вкидали у яму живими…

Після окупації через два роки після цих жахливих подій по ще свіжих слідах було встановлено прізвища розстріляних. Їх знищили цілими  родинами. У моторошний список всього потрапило 287 осіб, але вважається, що цей рахунок неповний і до нього слід додати ще 16 чоловік, які у лютому 1942 року були вивезені з селища Сталінка, нині місто Заводське, у Лохвицю, де їх слід обірвався.

У згадку про всіх невинно убієнних присутні виконали єврейську поминальну пісня «Елі» (назва перекладається як «Мій Бог»),  яка прозвучала особливо проникливо на місці, що пам’ятає  біль і страждання, страх і безвихідь, що пам’ятає кожну людину, останні думки і останні крики мучеників…

За упокоєння їхніх душ помолився равин з Полтави Іцхак Константинів. А потім у пам'ять про всіх дітей, які стали жертвами жорстоких фашистських вбивств, до підніжжя стели з іменами загиблих дівчатка поклали власноруч виготовлені іграшки. А люди, що живим потоком рушили до могили, за традиційним єврейським звичаєм розмістили там маленькі камені – символи вічності – на знак вічної пам’яті про невинно убієнних.